неділя, 19 лютого 2012 р.

Пам'ятки архітектури не місцевого значення

      Наша мала батьківщина Варвинщина на перший погляд не дуже багата на давні пам’ятки, особливо архітектурні. В нас немає палаців, маєтків, садиб; величних парків як в наших сусідів, й мабуть, це створює певний стереотип відсутності чогось давнього та вагомого. А ще на додачу цього я б назвав певний рівень нашої необізнаності та місцями навіть невігластва, й це все створює такий собі негативний відбиток. В цьому відношенні 2012 рік є, певним чином, знаковим, адже цього річ  виповнюється 100 років першим земським школам Лохвицького повіту на території нашого району. Можливо для сучасного суспільства це є буденність, школа та й годі, ми щодня її бачимо. Але чи все так просто насправді?

         То ж про все по порядку.
         Згідно з "Положенням про губернські та повітові земські установи" 1864 р. в більшості українських губерній створено земства - органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Повітові земства (земські зібрання), такі як Лохвицьке, обиралися населенням, яке розділялося на три курії (групи): повітові поміщики, міська курія і селянська курія. Вибори депутатів - гласних - проходили в кожній курії окремо, раз на три роки. Повітове земське зібрання очолював предводитель дворянства і на сесії гласні обирали на 3 роки виконавчий орган - повітову земську управу. З цих загальних положень вже видно, що тогочасне самоврядування в царській імперії було на вищому рівні навіть за сучасне, я вже не говорю за совєцьке.
         Полтавська губернія, за словами Б. Веселовського в його дослідженні «Історія земства за 40 років», ніяким чином не вирізнялася  серед решти в питаннях діяльності земств як губернського так й повітових. Хоча в питаннях освіти статистичні дані дають нам певний ґрунт сумніватися в цьому твердженні. Серед губерній Російської імперії, Полтавська мала в 1903 році 847 земських школи( третє місце), більше лише в В’ятській – 1028, та Пермській – 897, а от наприклад у Московській – 828. Ці цифри стають ще показовішими якщо взяти до уваги: що станом на 1877 рік у Полтавській губернії було всього 390 земських шкіл.
        Але це про губернію, а що ж з Лохвицьким повітом?
        Все той Веселовський говорить про наступне: «в Лохвицькому повіті до 1895 року вплив знаходився в руках М.Я, В.Я та Н. Н. Орбеліані й земство було одне з «найглухіших». В 1895 році із 20 бувших гласних-дворян лишилося 5 ( з’явилися О.Ф. Русінов, О.М. та  М.М. Ходолії) й все різко змінилося. В 1895 О.Ф Русінов став «прєдводітєлєм дворянства», головою земської управи став О.М. Ходолій (до 1904, а потім М.Ф. Терешкевич) тоді ж було створено шкільну комісію, порушено клопотання про відміну тілесних покарань, а в 1898 напрацьована шкільна мережа. За культурним розмахом з середини 90-х років Лохвицьке земство набуло великої популярності та стало провідним в губернії.» Для підтвердження цих слів наведемо кілька цифр: кількість земських шкіл у Лохвицькому повіті з 1877 по 1898 виросла у 3,58 рази, густота шкільної мережі в 1898 складала: одна школа на 36 км2 ( для порівняння у Варвинському районі – одна школа ( до уваги не береться поділ на початкові та середні) на 40км2 ), що було п’ятим результатом в імперії. Щоб доповнити картину діяльності як земства в цілому так й кожного з діячів окремо, як на мене варто було згадати й про те що в 1902 році у Лохвиці земством був відкритий Народний дім за клопотанням повітового земства й місцевої інтелігенції він був збудований за проектом видатного українського архітектора і художника В.Кричевського (1872— 1952). Це був справжній театр з великою глядацькою залою, балконами, з верхнім ярусом (галеркою), оркестровою ямою, гримувальними, вестибюлем. На сцені Народного дому виступали провідні артисти України М. Кропивницький, М. Заньковецька та М. Садовський. Брати Русінови в своєму рідному селі Пізниках створили місцеву театральну трупу, й також запрошували Кропивницького для постановок вистав. Якщо й далі продовжувати говорити про культурний розвиток Лохвицького повіту, необхідно згадати й Лохвицьке товариство сільських господарів. Товариство провадило наукову й академічну діяльність у галузі тютюнництва, дослідної справи, місцевої, переробної та кустарної промисловості, як також тваринництва, кредитування, бджолярства, мало гарну бібліотеку, займалось благодійництвом. Під егідою Лохвицького товариства сільських господарів, яке подекуди навіть дублювало діяльність повітового земства щодо розв’язання соціально-економічних проблем, у повіті були започатковані й функціонували публічна бібліотека, торговельно-комісійне бюро і коморя (склад) землеобробних машин, знарядь і насіння (такі ж були засновані цим же товариством у Пирятині та Гадячі), дослідна тютюнова плантація та поле для культур олійних рослин, насіннєве поле. Було створено також Комітети бджолярства, рибальства та полювання, комітет тваринництва та кустарний комітет та Кредитне Товариство, як також секретаріат Товариства винокуренних заводчиків.
     Такий рівень життя та атмосфера панували тоді в повітовому місті Лохвиця, що певним чином показує ґрунт на якому, й який творило повітове земство й його провідні діячі.
     То ж все описане вище відіграло не останню ролю в появі теперішніх пам’яток архітектури –  земських шкіл. А все, як припускають дослідники,  почалося ще в середині 900-их років. Олена Пчілка (мати Лесі Українки) неодноразово,  на сторінках свого часопису «Рідний край» відмічала те, що будівлі земських шкіл є невиразними, а ці школи почасти займали, взагалі, непристосовані для навчання приміщення, тому є нагальна потреба в будівництві нових будівель  для земських шкіл.  Ці питання на кінець першого десятиліття набули широкого громадського розголосу, й тому в 1910 році Полтавське губернське земство оголосило конкурс на кращий проект для будівлі земської школи. Переміг в конкурсі Опанас Георгійович Сластьон (1855—1933 рр.) – видатний український етнограф, архітектор, маляр, графік, мистецтвознавець, педагог та  культурний діяч. Лохвицьке повітове земство замовило Опанасу Сластьону проекти для земських шкіл повіту.
     Мистецтвознавець з Чорнух Георгій Шибанов відмічає наступне: «У своїх проектах О. Сластьон творчо переосмислив національні архітектурні форми. Він талановито інтерпретував досвід майстрів минулого, котрі широко використовували в дерев’яних і мурованих будівлях двері та віконні просвіти, що мали трапецієвидний (шестикутний) абрис, а також коробові арки, шатрові покриття у кілька схилів з уступами у вигляді пірамід, наметів. Тож, розробляючи свій новий проект, О. Сластьон пояснював: «Основні елементи архітектури можуть бути старі, але трактування цих основ буде новим». Тож цілком новаторським був підхід митця при створенні ним унікальних проектів шкільних будинків у Лохвицькому повіті, котрі стали цілим явищем у національній архітектурі новітньої доби.
   В. Ханко також констатує, що принцип серійності, блискуче розроблений О. Сластьоном, не мав аналогів в тогочасній архітектурній практиці. Він вигідно контрастував із широко практикованими та офіційно апробованими типовими проектами усього ХІХ століття. У цьому митець набагато випередив архітектурні пошуки свого часу. Як новатор, він застосовував різні варіанти планувальних, однотипних рішень, що включали об’ємно-просторові композиції, вдалі конструктивні прийоми (розсувні перегородки), єдність форм на основі по-фаховому трактованої стилізації архітектурного й графічно-художнього цілого та окремих деталей.
   Загальне художнє звучання архітектури шкільних будинків підтримане також і абрисом даху із заломом, слуховими вікнами з фронтончиками, маленькими вежами ошатних пропорцій. Вгорі будинки по периметру немов оперезовувалися горизонтальними тягами карнизами на декорованих кронштейнах. Уведення на площинах стін візерунків у вигляді вишивок і мережива із відомих альбомів українського орнаменту, зібраного на Полтавщині Оленою Пчілкою, також було небаченим до того і новим явищем. Цегляна орнаментація надавала будівлям виразної пластичної краси.
               Основною конструкцією будинку школи був дерев'яний зруб або каркас, обкладений зовні цеглою, завдяки чому будинки були досить вигідними, міцними і економічними. Завдяки загальному задуму школа в оточенні інших, навіть господарчих споруд, ставала певним ансамблем, складові частини якого були об'єднані спільними пластичними і стильовими рисами, виявляли національну своєрідність архітектури. Це визначило об'ємну композицію, в якій одно- і двокласні школи мали Г-подібний план і асиметричне, а три- і чотирикласні школи симетричне розв'язання з планами у вигляді літер V та П. У зовнішній композиції головний об'єм створював учбовий блок, накритий високим чотирисхилим дахом, до якого прилучався один чи два блоки, де були житлові та ін. приміщення, а між ними здіймалася вежа, вкрита наметовим дахом зі шпилем, що підкреслювало головний вхід. В одно- і двокласних школах башта акцентувала асиметричність загальної композиції, а в три- та чотирикласних школах, у вирішенні яких панувала симетрія, башт було дві. Кожний комплект включав шкільний будинок на 1, 2, 3 чи 4 класи (у деяких з квартирами для вчителів), дерев’яний сарай, дубовий погріб, колодязь і паркан навколо шкільної території.
        Хоча Лохвицьке земство масово почало будівництво земських шкіл з 1910-го року (збудовано дві школи, в 1911 – 22), але за проектами Г. Сластьона лише з 1912 року. Того ж року було збудовано – 18, а 1913 – 27 шкіл. Вартість будівництва шкіл оцінювалася від 6400 до 16 550 рублів у залежності від його обсягів. Для нас, теперішнього суспільства, ціни тих років мало про що говорять, тому для того щоб якось зорієнтуватись в цьому напрямку, пропоную зробити перерахунок рубля 1913 року до гривні сучасного курсу, за основу взявши золото. Виходячи з вище зазначеного теперішній курс рубля 1913 року складе близько 345 гривень. Тому якщо середню вартість будівництва – ( (6400 + 16 550)/2) 11475 рублів,  взяти за норму для будь якої школи то отримаємо 3 958 875 гривень на будівництво однієї школи. Або річний бюджет будівництва за 1912 рік – 71,259 млн. гривень, а за 1913 – 106,889 млн. гривень.
        Широкомасштабне будівництво шкільних будинків у великому на той час Лохвицькому повіті мало великий розголос і до нього була привернута увага усієї української культурної громадськості. Різноманітні схвальні відгуки, інформації, повідомлення і оцінки цього будівництва та його ролі в піднесенні народної освіти, у відродженні національної архітектури друкували журнали «Рада», «Рідний край», «Світло» (Київ), «Дніпрові хвилі» (Катеринослав), газети «Неділя» (Львів), «Утро» (Харків), «Полтавский вестник» та інші видання.
     Вище мова йшла про передумови появи земських шкіл Лохвицького повіту, про творців цих пам’яток та про мистецькі та архітектурні особливості цих будівель, тому дійшла черга поговорити й про місцеві особливості. Наразі у Варвинському районі є сім земських шкіл Лохвицького повіту, це школи у:
     Варві                трикласна   збудовано в    1913р.;
     Гнідинцях       трикласна   збудовано в    1913р.;  
     Озерянах         трикласна   збудовано в    1912р.;
     Остапівці        трикласна    збудовано в   1912р.;
     Брагінцях        трикласна   збудовано в    1916р.;
     Світличному  двокласна   збудовано в    1912р.;   
     Макушисі       однокласна  збудовано в   1913р.
      Можливо у допитливого спостерігача виникне запитання чому немає цих шкіл в інших селах району? Відповідь дуже проста. Теперішній Варвинський район на початку 20ст. був поділений між трьома повітами: с. Леляки Прилуцького повіту; сс. Журавка, Антонівка, Макіївка, Кулишівка та Богдани належали до Пирятинського повіту, а решта – до Лохвицького повіту. Окрім цього необхідно відмітити, що хоча школи й називалися земськими, й земство відігравало ключову роль в їх житті, та все ж сільська громада не була осторонь. На початок століття фінансування діяльності земських шкіл земства ділили пополам з сільськими громадами, тому зараз ми можемо зробити висновок: що школи будували перш за все там де громада цьому сприяла.
       Нажаль досвід Лохвицького земства у побудові однотипних земських шкіл в українському народному стилі не повторило жодне земство в Україні, тому ми не можемо бачити таких перлин більше ніде окрім як в селах бувшого Лохвицького повіту, що поряд з мистецькою вишуканістю робить ці пам’ятки унікальними не лише на місцевому рівні, а й на загальнонаціональному.
       Як зреагує на дану розвідку середньостатистичний читач мені не відомо, особисто я на основі цієї інформації відразу задаюсь питанням, а яка доля цих будівель? Й на скільки ці пам’ятки є унікальними для відповідальних осіб установ та відомств?
       Наразі лише три школи ( у Варві, Макушисі та Озерянах) як пам’ятки архітектури місцевого значення перебувають на обліку в облдержадміністрації ( управління містобудування та архітектури), решта як пам’ятки архітектури не значаться. Й увагу їм ніхто, крім сільських освітян не приділить. Також в районі не діє жодна програма зі збереження та відновлення історико-культурної спадщини. Тому виникає питання, чи є ці унікальні архітектурні перлини пам’ятками для нас та нащадків? Виявляється це питання риторичне.

Автор: Павленко Дмитро

1 коментар:

  1. зара мова може йти лише хоча б про взяття на облік, щоб не продали комусь ненароком. відновлення нам лише сниться))

    ВідповістиВидалити