середа, 9 квітня 2014 р.

Ліш би нє била вайни.

 Мотто:
     Хочеш миру – готуйся до війни.
Не хочеш годувати свою армію – будеш годувати чужу.

     Одна розмова про війну навіює на більшість населення якщо не панічний страх, то принаймні, якісь неприємні переживання. І якщо відкинути із суспільства відвертих симпатиків Москви, то більшість з тих, хто проукраїнськи налаштований, все таки намагається хоч якось себе заспокоїти.
Можливо ж той дурень не полізе, можливо побоїться, можливо одумається. Так, безумовно, хто ж хоче помирати, але ж народ перебуває вже місяць в очікуванні війни, і просте заспокоювання чи сподівання на краще нічого насправді не вирішить. Ймовірність початку військових дій дуже висока, можливо й більше 50% і всі ми повинні з цього й виходити.
      Армія! За останні більше як 20-25 років це слово для більшості асоціювалося з негативом. Цьому причиною була і афганська кампанія, і сам устрій совєцької армії, й подальша доля Української армії, як її частини, вже в незалежній Україні. Батьки як могли відмазували своїх дітей від служби, військова техніка та майно, або розпродувалося або розкрадалося, фінансування армії постійно зменшувалося, військовослужбовці поставлені на межу існування, солдати у війську дослужилися до того, що їхнім основним завданням було підшити комірець та почистити чоботи, та працювати на будівництві дач для армійських високопосадовців. Але чи сприймається так само слово армія зараз? Безперечно, що ні! Зараз ми живемо вже в іншій країні. І хоча не все суспільство одностайно усвідомило тези з епіграфа, але тих хто усвідомив та переосмислив, мабуть, що більшість. Звісно, все що відбувається зараз в країні хаотичне, не завжди вчасне, доречне чи приємне, але куди подітися, коли країна пограбована, коли країна переживає Революцію, яка ще й не закінчилася, коли країна в очікуванні війни. Безумовно, ми по різному ставимося до сьогоднішньої мобілізації. Чи хочуть батьки, дружини, діти чи родичі, щоб чоловіка з їхньої сім’ї забрали на 45 днів, а може й більше на відновлення армії, а можливо й завтра на війну? Звичайно, що ні, але ж тоді повернемося до епіграфа.
     Сьогочасне суспільство вже інакше дивиться на армію. Вже сьогодні з Варви та району мобілізовано до 150 військовозобов’язаних, відновлено призов юнаків, створено мобілізаційний пункт по прийому продуктів харчування, одягу, та інших необхідних для армії речей. Громадяни перераховують гроші на рахунок військової частини в Гончарівську, у підприємствах, установах та організаціях перераховують одноденний заробіток туди ж. Звичайно, всі по-різному ставляться до потреби розвитку та підтримки армії, звичайно, і серед варвинчан є симпатики москви, але що ж робити всім решті? П’ята колона біснується, сучасні невдачі українського народу пов’язані з внутрішніми проблемами, з урядуванням влади, яку винесло хвилею революції, тільки додає завзяття балачкам та сіянню паніки. «Ну шо дав той майдан, стало ще хуже», - патякають в тій колоні, при цьому ніхто не говорить, що це все «хуже» почалося давно, й планомірно систематично за Януковича досягло свого апогею, й ота п’ята колона також цьому сприяла, й продовжує сприяти. Й безперечно ті, які були змобілізовані за останні дні до лав Збройних Сил України, не є всі в своїй масі патріоти, й серед них можуть бути ті, які в перші дні можуть здатися ворогові, не задумуючись про свою подальшу участь. Й в цьому випадку всім людям зі здоровим глуздом необхідно усвідомити, що нікому в подальшому не вдасться відсидітися (чи це буде другий виток Революції, чи це буде московська агресія), хочеш жити краще – долучайся до любої ініціативи й працюй перш за все для свого ж блага; йди на вибори членом комісії, спостерігачем, волонтером; голосуй та вибирай не красивих, багатих, відомих, а порядних та свідомих. Питання згуртованості сучасного суспільства стоїть зараз як найгостріше,  й тим хто не потрапив до армії зараз, звичайно не зайве було б пройти тренування та хоч якийсь теоретичний вишкіл з виживання та поводження під час військового стану. Й за нас самих цього ніхто не зробить, ніхто не вирішить наших питань та проблем.
     І історія, між іншим, нам говорить про те ж. У 1918 році не такі вже ж страшні й потужні були орди червоних москалів та їхніх азійських товаришів, а слабким був український народ, слабкий урядом, згуртованістю, бажанням захищати свою землю від агресора, слабкий ідейно та духовно, слабкий своїми урядовцями та провідниками. Адже Винниченко та Грушевський так само руйнували армію та кричали про те, що армія нам не потрібна, що з того вийшло, зараз відомо всім: голодомор, репресії та мільйони знищених людей.
       Зараз, в теперішній ситуації, ми теж можемо бачити, що безліч дій сучасної влади направлені не проти московської агресії, а їй на вигоду. Й потурання принципу «лішь би нє била вайни», тут зовсім недоречне, адже Путлер витрачає та втрачає мільярди не для того, щоб просто «пограти мускулами» та побавитися на кордоні, і Крим та Донбас насправді є проблемними регіонами, а не солодкими шматками пирога. Вся історія московської держави доводить лише одне – москаль жив та зможе жити лише за рахунок захоплення нових територій та підпорядкування собі нових земель та людей, і чим більше тим краще. Й після кримської кампанії популярність Путлера в Росії тільки виросла, й виросла безмежно. А всі ті хто безмежно підтримує Путлера, слово малороси розуміє більше ніж буквально, тобто недороси, недолюди, і це є природнім, москаль дивиться на українця зверхньо та з погордою.
        А всім матерям, дружинам та дітям варто зрозуміти, якщо ви не хочете, щоб Ваші чоловіки воювали за Україну на своїй землі, то обов’язково вони будуть воювати за Расею в Чечні, Дагестані, Придністров’ї чи ще де інде.


07.04.14
М. Русич

Немає коментарів:

Дописати коментар