Про байдужість до національної пам’яті.

 Цей допис є результатом подій навколо пам’ятної дошки Оверку Гончаренку, що була встановлена наприкінці лютого цього року в Варві на будівлі районної ради. Сьогодні цієї дошки на місці встановлення немає. В переддень зняття дошки, кореспондент «Голосу України» Василь Чепурний висловив свою позицію стосовно звернення Остапця В.П. щодо встановлення цієї дошки до редакції чи до кореспондента парламентської газети. Окрім цього мешканець Варви Ворона В.І. пропонував мені висловитися з цього приводу, та й взагалі варто про це говорити, бо байдужість яка виражається в недбальстві ставлення до того чи іншого є нашою величезною проблемою, а по відношення до національної пам’яті особливо.

    Якщо ми повернемося до подій встановлення дошки, то все відбулося швидко та гладко. Чернігівська ОДА разом з Інститутом національної пам’яті та громадською організацією вирішили встановити в пам’ять про командира бою під Крутами меморіальну дошку. Доручили Варвинській РДА, а самі приїхали на відкриття, урочистості вийшли, поговорили, відкрили, згадали минулі події і так далі. А потім поїхали собі, а тут у Варві почали відбуватися процеси, які і призвели до наступних подій.

 На думку Василя Чепурного для встановлення дошки не потрібні ніякі дозволи, адже є указ про відзначення заходів до 100-річчя Української революції 1917-21 рр. Це як порівнювати кругле та зелене. Порядок встановлення пам’ятних знаків (в тому числі меморіальних дощок) немає ніякого прямого відношення до запланованих заходів. Навпаки заплановані заходи мають бути сплановані у відповідності до нормативних документів щодо встановлення пам’ятних знаків. Так Постанова КМУ №1181 від 08.09.2004 «Деякі питання спорудження (створення) пам'ятників і монументів» визначає, що:

рішення про спорудження (створення) пам'ятників і  монументів державного  значення  приймаються  Кабінетом Міністрів України,  а місцевого -  місцевими  органами  виконавчої  влади  або  органами місцевого самоврядування.

На виконання цієї Постанови Мінкульт своїм наказом затвердив «Порядок  спорудження  (створення)  пам'ятників і монументів», а в свою чергу Варвинською селищною радою затверджене Положення про порядок встановлення та демонтаж пам’ятних знаків (пам’ятників, меморіальних об’єктів та меморіальних дощок) на території смт Варва» від 24 грудня 2015 року. От саме цим Положенням і мали керуватися всі ці пани для встановлення дошки на честь Гончаренка. Не для того щоб Остапцю не було про що скаржитися, а для того, щоб не було таких ексцесів з її зняттям. Адже районна рада не прийняла рішення про її зняття, а просто поговорили на сесії що її треба зняти, означивши такий розгляд протокольним рішенням, яке нікого не може спонукати ні до чого, але ж дошку зняли. І в контексті цієї ситуації в мене як до пана Чепурного так і до інших гостей з області питання: що було основне для вас в цій історії, щоб просто поставити дошку та поставити галочку десь у зошиті що така дошка встановлена, чи щоб встановити дошку та вона простояла там ще років хоча б 100 або й більше? А як вона простоїть років зі 100, як вона не була передана нікому, не поставлена на облік, не оформлений охоронний документ? Це теж неважливо для вас? Чи ви бачите тільки Остапця в цьому випадку та його скаргу?

Мені особисто цікаво було б побачити відмову районної ради Інституту національної у встановленні такої дошки, от не на словах а письмово з обґрунтуванням. Але сталося те що сталося.

Для особливо «обізнаних» та «обдарованих», яким не потрібні ніякі ні дозволи, ні рішення є гарне роз’яснення Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції ось за цим посиланням . Де чітко вказується: дотримання вимог чинного законодавства та встановленого порядку повинно бути для всіх обов’язковим.

З цією метою, рішенням органу місцевого самоврядування розробляється та затверджується відповідне Положення про порядок встановлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок, яким визначається відповідний порядок та перелік необхідних документів для підготовки рішення щодо їх встановлення.

Адже після встановлення меморіальна дошка ставиться на облік, забезпечується її охорона та впорядкування, а що саме основне – її збереження та вшанування світлої пам’яті на довгі роки.

Ось така історія. Я розглядаю цю ситуацію як сукупність подій та обставин, з одного боку рєбята, яким сняться есесівці, яких адрєс нє дом і нє уліца, які швиденько порішали, що її, дошку, треба зняти; а з іншого боку байдужі патріоти, чия байдужість трансформована у недбалість виходить боком і насамперед по відношенню до пам’яті вшанованих героїв, бо виявляється головне швиденько галочку поставити, а не відповідально поставитися до національної пам’яті.

03.06.2019

Павленко Дмитро