Тут був Я.

 

Тут був Я.

 Кажуть Революція, що відбувалася цієї зими в Києві та інших куточках України була Революцією гідності. Але здається, це словосполучення в загальній масі людей не сприймається взагалі. Яка гідність, яка революція? Все таки для великої кількості населення події Майдану були або незрозумілим явищем, або навіть шкідливим. Тому з Варви не їхали автобуси на недільні Віча, тому бажаючих допомогти в протестах не були маси, а зараз багато хто з байдужих, взагалі, переживають за Путіна та Росію, як же ж йому бідоласі бути, НАТО насувається?!

 Безумовно поняття гідності для таких людей є незрозумілим та непотрібним. І це стосується не лише загальнонаціональних питань. Людина, що не має власної думки, що не може висловити власну думку, а більше того її відстоювати не може й усвідомити, що то за гідність така. Тому ми й маємо такий стан речей, коли воля однієї особи чи кількох осіб при владі не обговорюється, не може бути піддана сумніву, а тим більше засуджена. Варва є яскравим прикладом відсутності в основної маси населення уявлення про гідність. Починаючи з 2012 року в нашому містечку почали рости як гриби після дощу всілякі незрозумілі архітектурні форми, позбавлені художнього смаку. Це всілякі пам’ятники, вишки, камені тощо. Зрозуміло, що є різні думки про ці всі речі, але всіх їх об’єднує одне. Точніше одна, одна особа ініціатор. Варвинський селищний голова є ініціатором встановлення цих всіх речей, й що показово, встановлення їх відбувалося без обговорень, пропозицій, заключень, висновків. От захотілося мені от таке, й я поставила. Можливо воно й не так, можливо широкій публіці невідомо як все те робилося, але на перший погляд все це виглядає саме так. Й все те було як по накатаній. Ставилося, виділялися кошти, освоювалися, потім тихенько десь хтось комусь висловлював невдоволення.

       Дивлячись на це все виникають питання: чи є в нас депутати, чи є члени виконкому, чи є архітектор, відповідні інспекції? В кінці кінців чи є в нас громада? Виявляється немає.

  На диво архітектури та мистецтва, що стоїть біля кола в центрі, що називають «унітаз», «стулець», та іншими не менш доречними словами, у 2012 році з бюджету було витрачено 28000 грн. В 2013 році на пам’ятник 70-річчя Лютневого повстання було витрачено близько 50-ти тисяч гривень, хоча пам’ятник тим подіям є. Є вулиця названа в честь тих подій, але треба було ще один пам’ятник. На решту витворів концептуального мистецтва, з заліза каменю та пластику наче й не особливо й витратилися, принаймні відомостей про це не має, але ж їх встановлення не обумовлено ніякими документами, обговореннями чи слуханнями. Чи є доречним витрачання таких грошей на прості забаганки, однієї особи? Та ще й в такий дикий, позбавлений смаку спосіб? Можливо варто було реалізувати кошти не на псевдо естетику, а на щось стратегічніше, або можливо на щось просте, але на те, що може мотивувати людей в цей непростий для громади час, наприклад для забезпечення матеріально-технічної бази дитсадків?

Справді, запитань багато, а відповідей практично немає. Ця вся бурна діяльність, з боку виглядає як бажання відмітити територію, тобто на кожній стіні, в кожному куточку селища написати: «Тут був Я». Інших пояснень важко відшукати. А взагалі, то ця ситуація є іспитом для громади Варви, чи з’явиться хоча б серед якогось активу відчуття гідності та відповідальності перед громадою, чи почне громада в широкому своєму загалі цікавитися та розбиратися в своїх же ж питаннях, чи переросте болото в народ, а народ в націю?!

М. Русич