неділя, 7 лютого 2016 р.

У Варві «Гамлет» не піде

 Про смаки публіки, бухгалтера у ролі Індички, актора, що приходить на репетицію після 12-ти годин у полі та актрису, якій заборонив грати чоловік, розповіла «Чернігівщині» Віра Володимирівна Бузикевич. Понад 20 років вона – режисер Варвинського районного будинку культури і керівник народного театру. Вона мріє поставити психологічну драму, проте…

– Навчалася в інституті й думала: який режисер у будинку культури? Режисер кіно знімає, спектаклі ставить. А зараз, як концерт у нас, то програму треба правильно скласти, щоб були пролог та епілог, кульмінація, щоб оформлення та відеоряд відповідали дійству на сцені. Щоб всі знали: де, кому, коли вийти, коли ввімкнути чи вимкнути лампочку, завісу опускати тощо. Режисер в БК – це інтерпретатор, організатор і вихователь.
– Розкажіть про останній сезон у Вашому театрі.
– На жаль, минулий рік у нас випав. Майдан чисто морально вибив, потім АТО, у якій брали участь близькі родичі акторів, тож їм не до того. Сімейні обставини, у когось хвороба – театральний рік теж неприємний. А зазвичай – заходи до свят, дитячі розважальні та ігрові програми. На Новий рік, скажімо, ставили виставу на основі українських казок, бо, наприклад, «Машу і ведмеді» діти знають, знають якісь мультики, а ось з рідними казками – проблеми. Ми робимо так, щоб дитину і розважити, і провести якусь виховну роботу, і прищепити якусь національну ідентичність, щоб вона підсвідомо виховувалася.
Ставимо уривки або мініатюри, бо у нас насправді – театр мініатюр. Та бувають і повнометражні вистави, як «Ромео і Жасмин». На щастя, перший млинець глевким не видався.

Самодіяльність має специфіку. У звичайному театрі коли захотіли, тоді й показали, а в нас – один у потрібний день зможе, інший – ні. Одна людина випала – і все. Слід занятість кожного врахувати. Це не штатний колектив, гра на сцені для наших акторів – захоплення. Репетиції – після основної роботи. Скажімо, виконавець головної ролі у «Ромео і Жасмин» Леонід Повар на той час працював у сільському господарстві: приходив займатися у театрі після 12-годинної зміни.

 – І хто ж Ваші актори?
– Вихователь, робітник заводу, комп’ютерник, соцпрацівник тощо. Ольга Ігнатенко – нині музичний керівник дитячого садка. Колись працювала в БК, але ті умови їй більше до вподоби. Однак серцем і душею вона тут. Як каже Льоня Повар: «Самодіяльне мистецтво – це як перша група інвалідності». Лідія Бобошко – методист дитсадка, інший актор – логопед дитсадка. Роль хазяїна у «Ромео і Жасмин» виконував працівник тампонажної контори, його діяльність пов’язана з автотранспортом. Здавалося б, зовсім далека від театру людина, але душею він актор.
Є й наші працівники БК. Скажімо, роль Індички виконувала наша бухгалтер. Там за сценарієм повинен бути Індик, але ми актора на роль не знайшли і змінили її на Індичку. Також беруть участь у виставах художній керівник БК, методист, керівник духового оркестру. Останній за спеціальністю вчитель історії, у нас керує духовим оркестром, а в душі – театрал.
– Як Ви підібрали таку трупу? Люди підходили і казали, що бажають бути акторами?
– У далекі перебудовні часи (пані Бузикевич працює у Варвинському БК з 1987 р. –Авт.) у нас бували огляди самодіяльності різних організацій: лікарні, дитсадка, школи тощо. Вони ставили свої концертні програми. Бачу: ця людина мені потрібна. Підходжу, запитую, чи їй цікаво. Люди приходять за покликом душі, бо знаходять час і на театр, хоча у кожного є родина й господарчі клопоти.
Якщо за системою Станіславського слід входити в образи, якось пристосовуватися, то тут я підбираю актора під роль. Якщо лірична натура – більш романтична роль, якщо дещо флегматична людина, то їй – ведмедика.
– Окрім «Ромео і Жасмин», які ще повнометражні вистави Ви ставили? Чим Ви пишаєтеся та вважаєте, що вона достойна показу на більш великий сцені?
– Щоб ми ставили, скажімо, Старицького «За двома зайцями» і показували його у трьох діях, такого, звісно, не було. Працювали ми над «Ретро» Олександра Воліна, був тут такий автор. Однак, на жаль, окрім невеличкого шматочка, на глядача не показали. Для дітей ставили повнометражні вистави «Ти курчатко, я курчатко» та «Дюймовочка». Це разом з дитячим театральним колективом.
У самодіяльності та в таких невеличких містечках, як наше, по-перше, над повнометражною виставою дуже важко працювати. По-друге, глядачі: раз зал зібрався чи, максимум, два, а щомісяця ходити на одну й ту ж виставу глядач не буде. А готувалися б ми не один місяць, а три чи чотири…
На 8 Березня, наприклад, ми не проводимо банальний концерт, а ставимо якусь жалісливу, ліричну історію, таку, щоб кожен міг і поплакати, і посміятися. Я пишу літературну основу, ми добираємо музичні та пісенні номери тощо і виходить немов мюзикл. Таким у нас був «Вокзал на двох», «Мелодія двох сердець», для дітей «Пілігрим на хвилях казок».
 – Наскільки Ваші вистави цікаві варвинському глядачу?
– Театральні сценки, сюжети або вистави людям цікаві. На «Ромео і Жасмин», на жаль, прийшли дуже мало. На жаль для мене як для режисера, яка вклала у виставу і душу, і серце, і час. І людей шкода, які стільки сил у підготовку вклали. Прикро, але зал був не заповнений, бо у нас ще до 12 квітня зал можна зібрати, а далі… Сільгоспрайон: всі йдуть копати, сапати і літо для культури – мертвий сезон.
– Чи були такі вистави, щоб у залі на 700 місць був аншлаг?
– На святкових мюзиклах зал повний: 8 Березня, новорічні програми. На касу ми не працюємо. Буває, що якась організація за плату приводить своїх дітей, а іноді – виїзні вистави. Працюємо й для дітей з малозабезпечених сімей – робимо благодійні заходи.

Вистава самодіяльного театру
– Як з костюмами, декораціями?
– Костюмерна у БК є, але останні придбання для неї робилися ще в 1990 році. Хоча ні, коли ми ставили для дітей «Усі миші люблять сир», то шили костюми чотирьох мишей. А для театрального колективу, як кажуть, що сам склепав, що з дому приніс. Учасники (скажімо, актриса в ролі Жасмин) сама пошила костюм. Люди реалізують себе не тільки як актори.
– Чи виїжджаєте кудись з театром?
– Це неймовірно складно. Щоб з виставою, то, мабуть, востаннє ще у середині 1980-х. У 2008-му в Чернігові проводилася розважально-ігрова програма «Шановна юнь, запрошуємо до щастя». Там ми отримали визнання як кращий колектив та кращий режисер. Презентували програму «Робінзонада», де була й драматична основа, і розважально-ігрова, бо раніше наш театр називався театром народної естради.
Нас запрошували на фестиваль в Очаків, куди ми планували повезти «Ромео і Жасмин», але… Літо! Той сесію здає, той дитину везе поступати, хтось на відпочинок їде, господарство тощо. У нас не театр з постійною трупою, для якої це робота – зібралися і поїхали. Якщо нам їхати, то тільки малим колективом з 4-5 осіб. А якщо 12 і ще оператор – і важко всіх зібрати, і транспортні витрати. Наш край не дуже щедрий на спонсорство. Ось у Прилуках своєму БК допомагають. Просити у влади? Марно, бо у них все тільки за статтями витрат, а крок вбік…
– Окрім «Кращого режисера» у 2008-му, які ще у Вас нагороди чи визнання?
– У Прилуцькому БК проводяться конкурси акторської майстерності ім. Миколи Яковенка. Не можна сказати, що це моє визнання, але учасник мого колективу Олександр Іванов, я його готувала і ми разом їздили, у 2009 році пройшов відбірні етапи і на заключному, вже у столичному театрі ім. Франка, отримав приз глядацьких симпатій. У програмі були байка, етюд, вірш.
Була грамота Мінкульту за творчий звіт. Міжнародні відгуки отримувала наша вистава «Бода-Варвинець». Селищний голова Валентина Саверська-Лихошва, у свою бутність вчителькою історії місцевої гімназії, написала дві вистави (називаються повнометражними, але вони невеличкі, можна сказати, одноактові). Одна – «Бода-Варвинець», про нашого місцевого етнографа, фольклориста Осипа Бодянського, до його 200-річчя. Ми її готували і показували на Міжнародній конференції, що тривала тут, у нас. Друга вистава – «Геній із Журавки», про нашого видатного математика Георгія Вороного. Її ми ставили під час наукової конференції у сусідньому с. Журавка, там була присутня і правнучка математика.
 – Що Ви мрієте поставити? Може, з класики?
– Проблема у мене, мабуть, така, що дуже важко підібрати репертуар. Сучасна драматургія мені цікавіша за класику, мені її хочеться ставити – щось нетривіальне, нетрадиційне. «Ромео і Жасмин» мене зачепила, бо там і проблема підіймається, і нестандартні, в образах тварин, рішення. Зацікавила п’єса для театру ляльок від Михайла Супоніна і я хотіла її зробити, оскільки там і актори, вони ж і ляльки, і перетворення внутрішні та зовнішні, де людина може показати свої різні грані.
Мене приваблює психологічна драма. Авангардних напрямків я не сповідую, мені більш психологія людини цікава, щоб там попорпатися, поритися, але поки що нічого з такого не чіпляє. Була в мене ще мрія поставити моновиставу Неди Нежданої «Мільйон парашутиків». І акторка для ролі «намалювалася», але потім вона вийшла заміж і чоловік їй сказав…
– «… кухня і пральна машина»? А коли вчилися та починали працювати, про що мріяли?
– Я жадала бути артисткою. Коли я вчилася, ми здавали уривки для заліків, і мені доводилося грати «Орлеанську діву». Це, коли я була юною, була моя заповітна мрія. Однак для самодіяльного театру це занадто.
– Знайшовся б на таке глядач у Варві?
– Сумніваюся. Для цього потрібен специфічний глядач, якому це буде цікаво, а тут… Не можна сказати, що «Публіка – дура!», бо ми ставили, наприклад, про Бодянського, про Вороного: вони у класичному стилі, але написав самодіяльний драматург. Ми хотіли витягнути акторською роботою, грою, пристосуванням, додаванням пісень і танців, бо сидіти і слухати, як поетичний театр, і вникати у глибину авторського тексту більшості наших людей не зовсім цікаво. Звісно, не можна сказати, що Варва порожня: знайдуться люди, які будуть таке сприймати, але ж переважно… Розраховуючи на масового глядача, все одно слід робити буфонаду.
– Мабуть, і щось психологічне, з самокопанням, чого Вам так хочеться, навряд чи буде цікаве більшості, бо яка психологія, коли треба поратися по господарству?
– Коли ми ставили «Бодянського», – а там всі ходять у бальних платтях, фраках – глядач сидів і ледь не позіхав. Коли ж з’явилися наші дівчата, до того ж не зі сцени, а із залу, та почали пропонувати у них купити квасолю-бараболю, публіка так заворушилася… Людям насамперед це й запам’яталося, а не розумні та політичні речі, які у виставі говорилися, і не сумніви, що героям краяли душу.
– «Гамлет» у Варві не пішов би?
– Абсолютно. У нас колись семінар був у Чернігівському молодіжному театрі і його актори для нас проводили майстер-клас. І всі до мене чомусь апелювали, можливо через те, що я в окулярах була. І ось акторка каже: «Припустимо, Ви зібралися ставити «Ромео і Джульєтту», а я, на автоматі, качаю головою і кажу «Ні». Вона не розуміє, чому. А я кажу, що ніколи не збиралася і не захочу, бо у мене у Варві немає ані Ромео, ні Джульєтти, ні глядача для такого. Ось тому і більшість якихось моїх побажань спершу натикаються на роздуми: «А чи піде на таке варвинський глядач?».
– Режисери проходять курси підвищення кваліфікації?
– Іноді буває. Я прагну відвідати якусь виставу на великій сцені, поспостерігати за репетиціями у театрі. Якось ми були у театрі ім. Шевченка у Чернігові й мали честь бути присутніми на репетиції. Також нам влаштували зустріч з акторами, режисером, художником. Це нам дуже потрібно, бо сидимо ми у своїй закритій шкарлупі, а треба ж десь підживлюватися знаннями.
– Режисер чужу виставу дивиться як глядач, чи все ж таки помічає якісь помилки акторів або недоробки колег?
– Хочеш того чи ні, але спочатку – як режисер. А коли атмосфера та сюжетна лінія тебе поглинають, коли стаєш ніби співучасником дійства, то, звісно, як глядач.
Довідка
 Бузикевич Віра Володимирівна родом з с. Хмільне Радехівського р-ну Львівської обл. Закінчила Львівське культпросвітнє училище та інститут культури ім. Корнійчука (режисерський факультет). Двічі намагалася вступити у театральне училище.
У Варву приїхала разом з чоловіком, з яким навчалися і в училищі, і в інституті, за його направленням. Сподівалася відпрацювати тільки обов’язкові 2 роки, але ось вже 28-й рік працює на театральній ниві Варвинщини.
Чоловік, Бузикевич Роман Степанович, режисер за професією, упродовж останніх 20 років працює начальником відділу культури Варвинської РДА.

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №37 (541)

 Від редакції. Ми декілька раз перевірили який знак стоїть після заголовку. Знак питання, чи оклику. Саме це можна обговорити в коментарях до статті із тижневика "Чернігівщина" 

2 коментарі:

  1. А де "Чернігівщину" можна купити?

    ВідповістиВидалити
  2. Ненавиджу Варвинський РБК, зажрались далі нікуди, все під фанєру.

    ВідповістиВидалити