Народився Євген Вікторович 27 липня 1948 року у Тульській області, де його батьки разом з всією сім’єю відбували покарання в спец поселенні на шахті, як неблагонадійні елементи совєцького суспільства, так як були етнічними німцями, які, щоправда, переїхали жити на землі московської імперії за майже сто п’ятдесят років до початку другої світової війни, і фашистами в розумінні совєцької пропаганди і бути не могли. В зв’язку зі смертю Сталіна та певним пом’якшенням тоталітарного режиму, в 1954 році сім’ї Домме дозволили виїхати до родичів в Башкоркостан, де вони і мешкали до початку 70-х років 20 століття. Тут пройшло і дитинство та й юність Євгена Вікторовича, поки він не пішов служити до совєцької армії. А на початку 70-х років після служби в армії, він і переїхав до Варви, де на той час мешкали його батьки з частиною родини, так як переїхали сюди працювати на новий завод з переробки нафти та газу, за переведенням, була така форма в совєцькому союзі з працевлаштування. Так з початку 70-х років минулого століття і по 2015 рік Євген Вікторович був мешканцем Варви. Весь час своєї трудової діяльності працював на підприємствах нафто-газової галузі нашого регіону. Спеціалізацією його була автоматизація виробничих процесів, де він і весь час пропрацював, спочатку безпосередньо на виробництві, в обслуговуванні систем автоматизації, а вже потім інженером з монтажу та налагоджування таких систем. Саме на виробництві ми і познайомилися, бо були колегами, працювали в одному цеху – автоматизації виробництва, сталося це десь приблизно в 2004 році. Євген Вікторович надзвичайно обізнаний та досвідчений спеціаліст своєї справи, так, він знав відповіді на більшість питань. Більше того він був інтелектуалом загалом, захоплювався історією та літературою, був надзвичайно ерудований. Познайомившись, ми й продовжили товаришувати. І це не була суто якась професійна історія, адже в 2008 році наші трудові стежки розійшлися, я звільнився з підприємства, а Євген Вікторович пішов на пенсію, і ми вряди годи підтримували спілкування. А от на початку 2010 року ми відновили постійне спілкування, ґрунтом для цього стало нове майже професійне заняття краєзнавством та минувшиною Варви та Варвинщини.
Для Євгена Вікторовича, який можливо до цього і не цікавився так би мовити мікро історією, тобто історією окремого маленького регіону, таким як Варвинщина, в цьому відношенні трапилося кілька збігів обставин. Так, наприкінці своєї трудової діяльності пан Домме почав збирати матеріали з історії свого роду, і вже перебуваючи на пенсії в 2009 році закінчив цю роботу та надрукував декілька примірників для своєї родини та родичів. Його так поглинула ця праця, а йому пощастило відшукати своїх родичів за жіночою лінією своєї родини до кінця 17 століття, чим він до речі і пишався, що закінчивши шукати відомості про свій рід, він загалом не закінчив цих історичних пошуків. Таким об’єктом пошуків і стала Варвинщина та її минуле. В цей період у Варві з’явився широкий доступ до мережі Інтернет з більш менш на той час нормальною швидкістю, що також відіграло не останню роль в цих заняттях. А в мережі ледве не щодня з’являлися нові примірники від сканованих книг, праць статей з минулого, в тому числі і Варвинщини. І ми почали шукати. Читати, спілкуватися, обговорювати, дискутувати і так далі. Так і почалося наше прикре захоплення краєзнавством.
Так як Євген Вікторович був завзятим до всього, то завжди прагнув будь яке напрацювання оформити в якусь доконану форму. Так почалася його творча діяльність на цьому полі. Починав він з тематичних календарів. Спочатку для себе, для власного користування, а вже потім це переросло в такий собі масовий продукт. В цьому контексті він налагодив співпрацю з тодішнім депутатом обласної ради від Варвинщини Зубом Валерієм Олексійовичем. І таким чином вийшло три чи чотири тематичних календарі, наприклад «Храми Варвинщини», ювілейний до шевченкової річниці тощо. Але не це було основним в його такій творчості, і бажалось видавати щось серйозніше. Тим більше, що постійні пошуки та робота з віднайденим матеріалом лишала після себе результати. І першим з таких значущих видань, що вийшла, правда, самвидавом декількома примірниками, була збірка «Козаки Варвинщини» 2010 року.
Наприкінці 2010 року Євген Вікторович опрацював всі значущі відомі праці істориків, що відносилися до козацької доби минувшини Варвинщини, які і зараз не особливо видно та чути хоч в якомусь обігу серед варвинчан, можливо навіть і в школі. І тут потрібно наголосити, що на той час чогось подібного не робив у Варві ніхто. Також варто наголосити, що саме в той час зявилася друком та й в мережі праця О. Лазаревського «Описание старой Малороссии. Том 3. Полк Прилуцкий». Донедавна ця книга була бібліографічною рідкістю, яка у Варві була відома хіба що за назвою, і то кільком зацікавленим особам. Поряд з «Полком Прилуцьким мені вдалося віднайти в мережі і працю Вадима Модзалевського «Малороссийский родословник» у 5-ти томах, яку я і приніс Євгену Вікторовичу, а він в свою чергу опрацював близько 3500 аркушів та вибрав з цього багатотомника відомості, що стосувалися козацької старшини, яка мешкала на Варвинщині або походила звідси. І от результатом і стала ця збірка, що була наповнена вибіркою з таких праць:
1. «Реєстр Війська Запорізького 1649 року з передмовою О. Бодянського», в якому зазначено персонально старшину та козаків двох Варвинських та однієї Журавської сотень.
2. «Полк Прилуцький», за редакцією О. Лазаревського
3. «Лохвицький исторический зборник,» а саме стаття В. Модзалевського про Варвинську сотню.
4. «Малоросийский родословник», за редакцією того ж таки Вадима Модзалевського.
Я можливо і помиляюся стверджуючи тут, що більшість варвинчан навіть уяви про це все немає. А ці праці не обговорюються та ніде не використовуються, але насправді таких публікацій і немає ні в газеті, ні в мережі. Таке враження, що в нас і немає нікого хто займається професійно історією малої Батьківщини. Тому я так і написав та й продовжую так думати поки-що.
Так як ці напрацювання були видані самвидавом, Євген Вікторович згодом повернувся до них, і доповнивши розділи збірника своїми статтями про козацьку минувшину, а також окремими витримками з книги про свій рід, в 2013 році виходить друком збірка «Избранные произведения».
Але найбільш об’ємним та значущим для Варвинщини було його редагування фото альбому «Варвинщина. Земля та люди», який було видано друком за сприяння того ж таки Зуба В.О. А починалося все на початку 2012 року, коли у Прилуці вийшов друком яскравий фотоальбом «Як тебе не любити, місто моє…», що відображав у світлинах столітню історію сусіднього міста. Коли я вперше показав Євгену Вікторовичу цей фотоальбом, то його очі відразу загорілися, і він буквально заявив, нам потрібно теж таке зробити. І відтоді ми більше року займалися збором світлин з всього району. Запитували у всіх підряд: чи є в кого старі світлини? Визначальну роль у зборі та формуванні альбому відіграв і Григорій Олександрович Моренець, який не тільки надав значну частину світлин для копіювання та включення у альбом, але й проводив постійні консультації на предмет зображених подій та людей на світлинах. І коли в уяві Вікторовича вибудувалася концепція він і почав формувати цей фотоальбом. І от наприкінці 2013 року вийшов друком вже згаданий фотоальбом за редакції Домме Є.В. До речі тут варто зупинитися на творчому псевдо Євгена Вікторовича, адже підписувався він як БабічЄВ, це дівоче прізвище матері, яке в закінченні містило і його ініціали, ім’я та по батькові.
Зазначений фотоальбом не лише містив близько 400 світлин, але й був насичений значними поясненнями та коментарями з минувшини Варвинщини. Звичайно, друк та поліграфія бажали бути кращими, але потрібно розуміти, що виходили з того що мали. Так і був створений цей фотоальбом, на мою думку найбільш значуща праця сьогоднішнього іменинника, хоча ще за життя Вікторовича вже була назріла потреба в перевиданні цього фотоальбому, адже зібраний матеріал спонукав до цього. Але проблема зацікавленості широкого кола осіб та відповідно і фінансування, є актуальними і по цей час.
Безперечно, на альбомі ніхто не зупинився і в 2014 році Євген Вікторович віддав данину відомій варвинчанці, талановитій донці не менш талановитого батька Аді Григорівні Громницькій, після тривалих перемовин та подальшого спілкування і була віддрукована зібрана ним збірка робіт місцевої художниці. До речі з технічних причин не всі роботи Ади Григорівни увійшли до цього альбому.
Цього ж року вийшла збірка «Забуті імена», в якій Євгеном Вікторовичем було зібрано відомості про репресованих, тих хто загинув чи пропав безвісти, імена яких не були на той час у друкованих довідниках. В основному це були відомості з мережі, зібрані іменинником під час своїх пошуків.
Приблизно наприкінці 2014 роки чи на початку 2015-го Євген Вікторович запропонував мені спільно попрацювати над історичним збірником про село Дащенки на замовлення когось із місцевих підприємців. Час нас обмежував, адже вже на той момент хвороба Євгена Вікторовича суттєво давалась взнаки. І ми посилено почали працювати. Долучили до роботи місцевого краєзнавця заслуженого учителя, бувшого директора школи Олександра Філоненка. І на початок осені 2015 року цей збірник за нашого спільного авторства, за редакцією Домме Є.В. був підготовлений до друку, але нажаль, як я розумію, фінансові питання стали на заваді випуску цієї останньої роботи сьогоднішнього іменинника.
І вже в грудні 2015 року хвороба обірвала життя Євгена Вікторовича. На мою думку поряд з втратою його родини втратила і громада, адже припинив свою діяльність активний та дієвий її мешканець.
Я ще раз повторюся, що цей текст на пам'ять Євгена Вікторовича Домме – це данина пам’яті про нього та нагадування варвинчанам про його працю та досягнення. І на останок варто сказати про ще одне творіння сьогоднішнього іменинника – це його персональний блог в мережі Інтернет :
Той хто цікавиться минувшиною та туди ні разу не заходив, значить вам туди, не на один рік вистачить. А імениннику світлої пам’яті!
27.07.2020
Павленко Дмитро
Немає коментарів:
Дописати коментар