Дєнь Пабєди!

 Дєнь Пабєди!
       9 травня. Не так давно цей день асоціювався й сприймавсяпереважною більшістю людей як свято. Паради, салюти, усміхнені обличчя. Для більшості суспільства, з історичного погляду, ця дата була як основа всієї світоглядної концепції, така собі перша дата в пам’яті, такий собі монопольний момент. І навіть той хто не міг запам’ятати хоч якусь хронологію подій, якісь історичні моменти та дати, завжди міг сказати так вот дєдиваєвалі!
Так, безперечно, діди воювали, й неймовірною ціною за дурості та злочинним умислом влади заплатили за ту перемогу мільйонами життів, й на цих сторінках ніхто не збирається ніяким чином забувати чи витирати їхній героїчний чин та велич духу.  Але ми всі повинні усвідомлювати та розуміти, що як ті трагічно-героїчні події, так і ця дата зокрема настільки обросли міфами, перекручуваннями, брехнею, підміною понять, що для деякої частини нашого суспільства неможливо їх позбутися та повірити чи усвідомити щось інше ніж стару офіційну пропагандиську версію. Чомусь мало хто говорить з тієї когорти, що другий парад в честь перемоги відбувся не 9 травня 1946 року, а чомусь аж в 1965 році; чому тисячі, десятки тисяч чи можливо сотні тисяч фронтовиків, що були покалічені та не могли знайти собі місце в післявоєнному суспільстві були цинічно, силою зібрані та вивезені десь в Сибір. Звичайно, дивлячись на побитих, безруких, безногих калік, ніякий пафос та празник в голову не полізе, посмішка відразу зникне з любої найцинічнішої морди.

 Вони ж теж воювали, закривали своїм тілом бойових побратимів, отримували ті каліцтва не з доброго дива, й не для того щоб їх викинули на узбіччя історії, вони безперечно не брали участь в парадах, вони не виховували дітей та не бачили онуків, та кому вони взагалі потрібні, та скільки їх там, мєлочь. А от в мережі наткнувся й на таку цитату: «... Те, кто победил: либо полегли на поле боя; либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Остались у власти и сохранили силы другие: те, кто загонял людей в лагеря; те, кто гнал в бессмысленные кровавые атаки. На войне особенно отчетливо проявилась подлость большевистского строя. Как в мирное время казнили самых честных, интеллигентных и разумных людей, так и на фронте происходило то же самое, но в ещё более открытой и омерзительной форме. Гибли самые честные, чувствовавшие свою ответственность перед обществом, люди. Надо думать, эта селекция народа — бомба замедленного действия. Она взорвётся через несколько поколений: в 21-ом или 22-ом веке. Когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков, породит новое поколение себе подобных. Николай Никулин». Це слова чоловіка, що в 18-ти річному віці добровольцем в 1941 році пішов на фронт та повернувся в 1945-му, нагороджений орденом Отечественной войны I степени (1985), орденом Красной Звезды (28 мая 1945), дві медалі «За отвагу» (29 июня и 14 августа 1944), медаль «За оборону Ленинграда», медаль «За освобождение Варшавы», медаль «За взятие Берлина». Що змусило такого кавалера орденів та медалей говорити ці слова? Чи міг він святкувати Дєнь Пабєди?

    Але як би там не було, світла пам’ять про героїзм та звитяги Другої світової війни скоро звільниться від тієї луди брехні та міфів, перекручувань та нашарувань. Яскравим прикладом є те, як з нашого життя йде так звана колорадська стрічка. Кавалерійська стрічка, що так схожа на георгієвську, й так широко використовується московською імперською шовіністичною пропагандою практично йде в небуття, адже від неї відмовляються не тільки в Україні, а й так само в Бєларусі та Казахстані. Й не тому, що так захотіли бендеровці, адже в Казахстан вони явно ще не дійшли. А тому, що міфи про вєлікую імпєрію руйнуються, й що найцікавіше руйнуються ними ж, «імперськими імбецилами», що взяли цей символ для прикриття та позначення сучасного московського тероризму. Українське суспільство потроху очунює від московського туману, й починає тяжіти до європейської традиції, де відзначають не празник, а день пам’яті. Хоча європейці, жоден з європейських народів, в тому числі німці, не заплатили такої ціни як українці в цій війні, а це 8 – 10  мільйонів українців тільки на фронті, а концтабори, а репресії, а указ Жукова-Берії 1944 року? Невже це свято, невже є чого радіти? Західна Германія, яка була вщент зруйнована, за 10-20 років стала третьою в світі, за рівнем розвитку та за вагою, країною. А де совєцький народ, а де наше благополуччя через 69 років? Нічого немає. От, про що вище говорив Микола Нікулін.

      І той хто зараз розводить пафос, кричить, що бєндеровци хатят украсть у нас празднік, або одурені люди, яким важко стулити до купи різноманітні факти та свідчення, й зробити логічний висновок, або прості дурисвіти, яким треба кричати, піаритися, тулити колорадські стрічки кругом де тільки можна, на Бодянського, Вороного, Галушку; чіпляти їм звьозди героїв, а під братською могилою, обабіч меморіалу встановити качєльки, нехай дітки бавляться, це ж празднік. Яка ж то трагедія?! Ну мільйон туди, мільйон сюди, пиль. Тай взагалі, у Варві суцільний сюрреалізм, алея, яка названа як алея Слави, містить: братську могилу, пам’ятний знак чорнобильцям, пам’ятний камінь загиблим афганцям та хрест в пам’ять про загиблих під час Голодомору. Чия це Слава? Слава наших ворогів, слава дурості правителів, що знищили бездумно мільйони, а для району тисячі? Люди добрі, можливо треба про хмеліти, досить празників, може треба братись за голову?


09.05.2014

Дмитро Павленко