Із рюкзаком – у земську школу. Мандрівка до архітектурних шедеврів Сластіона.

 На початку 1914 року полтавський губернатор Багговут повідомляв міністра внутрішніх справ Російської імперії про те, що в Лохвицькому повіті на загальних зборах Товариства взаємодопомоги вчителів, незважаючи на протест інспектора народних училищ, було одноголосно ухвалено резолюцію про необхідність викладання в народній школі українською мовою.

Губернатор застерігав, що такі дії стануть прикладом для сусідніх повітів, оскільки за ними стоять не окремі особи, а згуртована організація однодумців (О. Панченко. «Лохвиця, Посулля, Україна...»).

В цей же час у повіті за проектами архітектора Опанаса Сластіона вже повним ходом йшло масове будівництво земських шкіл.

Усупереч спротиву частини шовіністично налаштованих чиновників, Лохвицька земська управа за ініціативою її голови Миколи Терешкевича постановила будувати ці школи саме в українському стилі.

Через сто років у Лохвицькому районі буде спалено єдину збережену в первісному вигляді земську школу в с. Западинці, яка мала всі підстави стати музеєм архітектурної спадщини Сластіона. Перетвориться на згарище і маєток Терешкевича в селі Свиридівка.

І навіть цегла буде вибрана з їхніх фундаментів. Найбільше земських шкіл збереглося на Лохвиччині, зокрема кращі їхні зразки, але в роки войовничого атеїзму чи хтось із лохвицьких партійних функціонерів занадто вислужувався перед владою, чи хтось iз чорнухинських не був позбавлений почуття прекрасного, однак у більшості шкільних будівель Чорнухинського району башти не були знесені.

Побачити столітні пам’ятки української історії та архітектури, більшість із яких втратили свої башти і часто стоять занедбані та руйнуються — мета триденного пішохідного походу нашої туристської групи з трьох киян.

Район подорожі вибрали там, де сходяться Варвинський район на Чернігівщині і Лохвицький та Чорнухинський райони Полтавської області — адже на стику різних областей та районів автомобільних доріг обмаль, тож зручніше подорожувати пішки чи велосипедом.

Маршрут мав початися і закінчитися в містечку Варва і пролягти через села Озеряни, Брагинці, Макушиха (Чернігівщина), Нове, Луценки (Жабки), Озерне, Мехедівка, Богодарівка, Бербениці, Синяківщина (Полтавщина), Остапівка, Гнідинці, Світличне (Чернігівщина). Здебільшого в них збереглися будівлі земських шкіл, подекуди — колишні панські садиби. 

Перші враження

«Маршруткою» від станції метро «Чернігівська» доїхали до Прилук. Звідти — ще один переїзд до Варви. В центрі містечка — одна й найбільших серед шкіл Сластіона.

В 1920-х роках її добудували настільки вдало, що майже неможливо відрізнити стару і нову частини, але замість башти прибудований невеликий чотириколонний портик.

З райцентру під’їхали до с. Озеряни, щоб потім уже пішки йти понад 80 км.

Водій зупинився біля будівлі з характерними для стилю український модерн трапецієвими шестикутними вікнами і скромним декором зовнішніх стін, яку саме утеплювали й обшивали сучасними будівельними матеріалами.

Це одна зi шкіл, які протоієрей Андрій Власенко у фотоальбомі «Земські школи Опанаса Сластіона» відніс до тих, що були збудовані пізніше і наслідували школи Лохвицького земства.

Біля неї — група літніх людей. Як ми зрозуміли, саме відбувалася зустріч випускників школи.

Від них дізналися про збережені земські школи в ближніх селах і про заплановане будівництво такої школи в с. Мармизівка, якому щось завадило.

А також про ще одну озерянську «земку», вже авторства Сластіона.

Вона увінчує порослий кульбабами та конюшиною пагорб край села. На жаль, башта була знищена в 1930-ті роки.

Помилувавшись кам’яними орнаментами на її побілених стінах, помандрували степом до наступного на маршруті села Брагинці.

Колишня земська, а нині Брагинська загальноосвітня школа також займає узвишшя на окраїні села. В ній розташувався також і дитячий садок.

Побілені орнаменти на жовтому тлі стін надають доглянутій будівлі урочистого вигляду. 

Від юнака, що йшов назустріч, дізналися, що земська школа в Мармизівці все-таки є.

Тож до села Макушиха вирішили йти не навпростець, полями, а мальовничою дорогою з лісистими пагорбами над ставом, що веде через Мармизівку.

Стару школу там знайшли не відразу. Виявилося, що стосунку до шкіл Сластіона вона не має, а розташована в колишній, нині напівзруйнованій панській садибі, яку через зарості дерев та кущів вже майже не видно.

А в Макушисі будівля земської школи доглянута, і завдяки уцілілій башті та орнаментам на стінах вона нагадує маленький палац.

Хрест на її дверях вказує, що це вже культова споруда, хоч богослужіння в ній iще не почалися.

Одна з двох жінок, що йшли вулицею, з гордістю сказала нам, що в неї на холодильнику є магнітик із зображенням цієї школи.

Хочеться вірити, що для таких людей збереження унікальної будівлі важливіше, ніж будівельні матеріали з неї. 

Школа у хащах

Далі вже Полтавщина, Лохвицький район. Невдовзі ввійшли в село Нове (Новий Хутір) — один iз найвіддаленіших населених пунктів цього району.

І склалося враження, що ми бачимо кадри фільму про життя після людей.

Лише кілька будинків мають жилий вигляд. Інші вже заховав від людського ока здичавілий сад та густий чагарник.

Ця типова для Чорнобильської зони картина стає дійсністю для бага­тьох сіл України.

Село невелике, але знайти земську школу не вдавалося. Вже думали, що пошуки не увінчаються успіхом, аж ось у розриві поміж густих заростів проглянулося шестикутне вікно.

А табличка часів УРСР засвідчила, що тут була Новохутірська початкова школа.

Переступили через шкільний поріг, мовчки пройшлися приміщеннями, де колись навчалися юні мешканці Нового.

Будівля, її стіни, вікна, дах у доброму стані. Навіть шибки здебільшого цілі.

Адже розбирати її нікому... 6 км поганої дороги з’єднують Нове з центром сільської ради — селом Луценки (Жабки).

На 1910 рік у ньому проживало близько 3000 мешканців, функціонували Жабківська сільськогосподарська та реміснича, а також земська і церковнопарафіяльна школи, бібліотека.

З того часу збереглися перебудована на клуб Іллінська церква і земська школа, а населення зменшилося майже в чотири рази. Ознака сьогодення — на електричних стовпах подекуди сонячні батареї.

Це дещо перепадає від видобувачів газу, на який так багатий район. Земська школа, що досить характерно, була збудована на узвишші край села.

Вона вже давно не використовується за своїм призначенням, але ще приваблює погляд традиційними для стилю український модерн орнаментами на побілених стінах.

Будівля в доброму стані, замкнена, але навколо неї вже запустіння, враження від якого підсилилося вечірніми сутінками. 

Заночували за порадою одного з мешканців Луценок у чудовому місці — березовому гайку з джерелом та криничкою на схилі балки.

Далі наш шлях проліг через села Озерне і Мехедівка до Богодарівки. Біля першого височить маєток поміщика Соколецького, а точніше, зі слів мешканців села, тільки його третина.

Збереглася висока цегляна будівля з масивними стінами і склепінчастим перекриттям, призначення якої нам встановити не вдалося, і підвал біля неї.

Зараз будівлі, що використовувалися для господарчих цілей, бездоглядні. А позначена на карті в с. Мехедівка церква була знищена у 1980-х роках, коли, здавалося б, вже прийшло усвідомлення про необхідність збереження пам’яток старовини.

Чоловік, з яким ми розговорилися, показав у центрі села скромний будинок місцевого пана Мехеди, який залишив по собі добру пам’ять.

Прокладена між полями дорога непомітно привела в Чорнухинський район, до села Богодарівка. Центр села прикрашає школа з покритими цегляним мереживом стінами.

Будівля доглянута, біля входу квітнуть півонії. Адже в ній iще навчаються діти. Але дерев’яна башта вже похилилася. 

Комора авторства відомого архітектора?

Далі звивиста лінія маршруту повз ставок знову повела на Лохвиччину, до старовинного села Бербениці. В давньоруські часи тут існувало укріплення Посульської оборонної лінії.

Зайшли у південну частину села і невдовзі оглядали ще один осередок сільської освіти. Колишній.

Будівля покинута напризволяще, подекуди вже відсутні віконні рами, чагарник поступово поглинає втілену в цеглі українську вишивку на стінах.

Побачивши в школі сторонніх людей, від сусіднього будинку підійшов дідусь, адже невідомо, які у незнайомців наміри.

З його слів дізналися про ще одну земську школу, розташовану на іншому кінці села.

Перейшовши по мосту р. Суха Лохвиця і залишивши праворуч колись двоповерхову садибу поміщика Худолія, де нині сільський клуб, підійшли до ще однієї сільської «земки».

Нині тут Бербеницька загальноосвітня школа. В ній діє місцевий історико-краєзнавчий музей і збереглися раритетні парти.

Частина будівлі має прямокутні вікна і, вірогідно, була добудована чи перебудована пізніше.

А на подвір’ї привертає увагу унікальна дерев’яна комора, збудована одночасно зі школою як частина комплексу шкільних будівель. 

Тим часом сонце перевалило через зеніт. А для успішного завершення подорожі до наступного дня ще необхідно здолати близько 15 км польових доріг до с. Синяківщина, де також є земська школа.

Пішли зеленою долиною р. Суха Лохвиця, яка у своєму верхів’ї подекуди зовсім пересохла.

Позначена на мапі ґрунтівка несподівано зникла, а згодом ми підійшли до глибокої, порослої очеретом балки.

Виявилося, що дамба, якою йшла дорога, давно зруйнована, а ставок залишив по собі болото.

Спроба обійти його розтягнулася на кілька кілометрів бездоріжжя і привела до с. Кухарка, де збереглася панська садиба. Час був втрачений. Довелося заночувати на березі ставка.

А наступного дня вибирати між наверстуванням згаяного по 30-градусній спеці і ризиком наприкінці дня не сісти на «маршрутку» чи достроковим закінченням маршруту. Обрали останнє... 

Джерело.