Про бандерівців, большевиків, про штампи, стереотипи, про фобії та здоровий глузд

 Про бандерівців, большевиків, про штампи, стереотипи, про фобії та здоровий глузд.

У війні не буває другого призу для тих, хто програв.

            Омар Бредлі

У історії свій шлях, і він усіяний могилами пацифістів.
   - Пол У. Андерсон, «Політ у вічність»

       Ми всі зараз живемо в дуже непрості та неспокійні часи. Три місяці Революції, яку ледве не злила так звана апазіція, тепер вже більше місяця постійне очікування війни. Щоб це все психологічно витримати потрібно або цим, взагалі,  не цікавитися, або мати доволі міцні нерви. Хоча ніяка міць не витримає доволі затяжного напруження. Й той негатив, що щодня звалюється на тебе зі стрічок новин ніяким чином не поліпшує ні твій психічний стан, ні покращує щось навколо тебе. Але як у всякій ситуації в цієї також є інший бік «медалі».

Величезний позитив війни чи чогось подібного до цього стану – є чітке розмежування за – проти, чорне – біле, свій – чужий. Військові та подібні до них ситуації так би мовити наводять надзвичайну різкість, обриси того чи іншого явища стають над чітким, люди проявляють справжніх себе, а вся вигадана та навіяна риторика зникає як вранішній туман.  Й для того хто хоч якось слідкує за подіями, вже Революція почала доводити цю тезу. Наприклад, влада та апазіція довго домовлялися між собою, люди терпіли, потім сталися 19 січня події на Грушевського, апазіція вирішила назвати народний протест провокацією, на що отримала з вогнегасника межи очі. Людського терпіння вистачило на 49 днів (з першого грудня до 19 січня), в нормальних умовах подібні перемовини тяглися б роками та десятиліттями, що ми в принципі й спостерігаємо ці всі 23 роки псевдо незалежності. Коли 22 січня на Грушевського були вбиті перші протестувальники, Партія регіонів перемістила себе за політику, хоча внутрішньо вона не змінилася ніяким чином, вона проявила себе зовнішньо, й тому для будь кого, окрім звичайно симпатиків цієї банди, стало зрозуміло що цю організацію називати партією просто не можливо, і їхня діяльність набула чітких обрисів злочинності; хоча за типу нормальних умов Банда регіонів існувала як партія більше 10 років. Тобто в цей час в сучасних обставинах вести інформаційну війну вкрай нелегко, що ж ти будеш брехати по телебаченням про те та се, коли на очах всього народу ті брехні розвіюються миттю.

        Проведення інформаційних війн, зомбування та маніпуляція в Україні в теперішній ситуації є надзвичайно складним процесом. Одним з основних засобів маніпуляцій є підміна понять, або повне знищення первинного поняття того чи іншого слова чи явища. Та ж сама зимова Революція гідності почала руйнувати міфи. Першим яскравим прикладом є упівське привітання-гасло «Слава Україні», яке донедавна використовувалося лише у вузьких націоналістичних колах, зараз це гасло промовляє майже вся Україна незалежно від географії. Відбувся такий собі розрив шаблону, коли ще вчора «фашистське» привітання під дією революційних подій набуло в головах українців справжнього значення, з’явилося розуміння чому упівці так віталися. Вже потім під час анексії Криму московське суспільство та телебачення вкупі з ватнікамі на Донбасі розірвали інший подібний шаблон, вони всіх українців почали називати Бандерівцями. Не суть важливо, що зараз закладають ті зомбі в це слово, головне, щоб українці, названі так, себе не соромилися. Адже бандерівець це високе звання, яке в 40-х роках виборювали українці лише кров’ю. Бандерівці на відміну від мельниківців в ОУН займали жорстку та войовничу позицію проти ворогів української держави, й саме зараз, в очікуванні чергової московської інтервенції в Україну, більшість українців стане саме Бандерівцями, бо буде захищати свою землю, як те робили півстоліття тому Бандерівці тогочасні. Відбувся черговий розрив шаблону, й не лише в Україні, й не лише в Московії.

       Й не дивно, що саме зараз проявилися так чітко вороги внутрішні, так звана п’ята колона. Тільки москаль почав анексію, тут як тут камуністи. Й не тільки у Варві з ідолом, а й у Чернігові з вандалізмом та закликами до сепаратизму, а чого вартий виступ Сімолєніна у Верховній раді?! Чому ж так відбувається, може хтось запитати, невже ці істоти не розуміють, що підтримують агресора? Щоб хоча б якось зрозуміти суть речей та відповісти на дане питання необхідно звернутись до витоків появи комуністів на наших теренах та на суть самих термінів. Багатьох людей цікавило, чому комуністи називалися большевиками, це при тому що в час їх появи підтримка населення та їх чисельність була мізерна? Офіційна большевицька пропаганда й за часів совка не давала чітких відповідей на це запитання. Не менш важливим аргументом, особисто для мене, є й те що весь український цвіт, що змушений був емігрувати втікаючи від большевицької навали, письменники, державні діячі, військові та мислителі на означення совєцької ідеології не вживали ніякого слова окрім як більшовизм, большевики. Майже вичерпні відповідь на ці запитання  дає нам видатний Українець минулого Євген Маланюк в своїй праці «До проблеми більшовизму» нижче подаю деякі уривки, з яких кожен зробить відповідні висновки:

Почнім від звичайного особистого спогаду.

Осінь 1917 року в досить спустілих російських окопах 1-ої світової війни. По просторах фактично розчленованої імперії буяє керенщина. З балькону палацу балерини Кшесінської лунає голос Леніна, що на всі лади повторює те саме слово «совєти». Дисципліна у вже розкладеній армії існує лише інерційно. В мою сотню скорострілів (значний відсоток земляків) команда полку прислала телефоніста: типовий москаль, десь з-під Рязані, рудий, хитруватий і верткий. Через телефон він жадібно ловить усі політичні новини, ними лише живе й ними обдаровує кожного вояка. Особливо смакують йому виповідження Леніна та його оточення. Симпатії його – явні. Але молодший старшина, прапорщик з інтелігентів (абсольвент консерваторії й початкуючий оперовий тенор), мавши симпатії ліберально-демократичні і закоханий у Керенському, намагається того телефоніста переаґітувати. Тільки й чути: «свабодная Рассія», «дємократіческоє правітєльство», «верность саюзнікам» ну й «вайна до побєдново конца». Рудий і кирпатий телефоніст слухає, намагаючись заховати сяку-таку ввічливість (бо то все ж ніби якась тінь начальства), але раптом вибухає: – «Та киньте ви, нарешті, те «Керенський» та «Керенський» та «ємакратія». Обридло слухати. Не Керенський нам потрібний, а влада, розумієте? От большевики, Ленін, – то є влада, а не адвокатик-брехунець. Ленін – то хазяїн. Мені товариші передають по телефону, що він говорить народові, – одразу чуєш: то є воно. Те, що нам – робітникам і крестьянам – треба. Ясна річ – не вам, панам та інтелігентам».
Цей рудавий, між іншим немолодий, москаль, розуміється, про жадного Маркса не чув, соціялістом не був, в партії не фігурував. Але він уже був б о л ь ш е в и к о м. І треба було чути, з якою солодкою побожністю вимовляв він це слово. Може воно нагадувало йому слово «большой», може, освячене побутовою традицією слово «большак» (старший в московській родині)... Але всі родовиті москалі в моїм полку, що мав значний відсоток «інородців» (м. ін. українців і казахів), на осінь року 1917 були вже поголовно большевиками, незалежно від клясової приналежности, большевиками не в партійно-ідеологічнім значенні цього слова, а власне в тім невловнодуховім сенсі цього поняття, що його дуже трудно схопити якоюсь раціональною дефініцією, піддати якійсь соціологічній аналізі.

І ще один шматочок:

«Большевиками» буквально на очах (кажу це, як наочний свідок) робилися в старій армії найвидатніші старшини генерального штабу і дали большевицькій армії фаховий генералітет на чолі з Брусіловим. (ком.: До «білих» з царських генштабістів пішов, щонайбільше, «третій сорт». Корнілов, не зважаючи на російське прізвище, безумовно був «інородцем» (туркменом, або калмиком). Денікінську армію складали старшини типу «росіян» (малороси, малогрузини і навіть малополяки), комплектована вона була, в значній мірі, українцями. Ядром «бєлих» були козаки – армії Донська й Кубанська. Зрештою є річчю аксіоматичною, що з большевиками воювали лише т. зв. окраїни, але не національна Московщина.) Не думаю, щоб переконаним марксистом був родовитий аристократ і царський шарже д’аффер (у Лондоні) Ґ. Чічерін, що не випадково став першим большевицьким міністром закордонних справ.

Справи ці досить висвітлені у відповідній документальній літературі, щоб на них тут довше зупинятись. Можна лише, навіть без зайвої аргументації, ствердити, що т. зв. російська революція, бувши в істоті своїй розпадом імперії, знайшла в большевиках   зміну  обслуги  імперської  машини, її вже не встані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими «окраїнними» домішками, «служилого дворянства». Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила заграбовані колонії й опинялася в стані «голої» етнографічної Московщини. (ком.: Публічною таємницею є факт, що апарат і кадри ославленої царської «Охранки» (департамент таємної поліції) большевики одідичили безпосередньо по перевороті. Хто знав таємниці царської Охранки з її Азефами, Дубасовими, Гапонами й Богровими (убійник прем’єр-міністра Столипіна, отже свого найвищого шефа), для того такий «революційний крок» царської таємної поліції не був жодною несподіванкою.)

   Тобто про що нам говорить Євген Маланюк: що не було ніякої комуністичної революції, бо навряд чи хтось читав того Маркса, революцію робили ніякий не пролетаріат, бо генералітет та охранка не були бомжами, то все були родовиті москалі, тобто в Петербурзі 1917 відбулася національна московська революція, яка мала на меті замінити державний апарат, і що ще є доволі прімєчатєльним зберегти імперію від розвалу, зберегти награбовані землі (що зараз і робить Путлєр, хоче зберегти награбовані землі). А тепер подивіться через призму маланюкових слів на сучасних большевиків, звичайно вони будуть робити все щоб знищити Україну, бо вони на те запрограмовані, і тому для них держави Україна не існує і ніколи не існувало, і тому всі українці для них бандерівці, і тому їхнє завдання зробити все щоб знищити Україну та українців.

     От так при чіткому розумінні вживаних слів, термінів та понять все стає на свої місця, і перестають працювати кліше, штампи та стереотипи. В нашій теперішній ситуації політика, як ширма за якою можна ховатись можновладцям та робити свої темні справи, потроху руйнується й все ширші кола громадян починають бачити що там відбувається за лаштунками. Як зараз політичні партії втратили авторитету, так само втратили авторитету різноманітні політичні течії. В стані війни проти агресії не може бути нічкого лібералізму, поступок чи давайте дагаварімса. Або ти здаєшся агресору на поталу, або ти борешся проти агресора, іншого не дано.  І вашим і нашим тут не пролазить; і туди, і сюди такого не буває. Тож дивіться пильно в усе, що вас оточує, і що відбувається навколо вас, це момент істини для всього народу та України, і як ми себе поведемо в цей час, буде залежати наше майбутнє.

Слава Україні!!!

13.04.2014

Дмитро Павленко