Від редакції. Революційні події в Україні продовжують підтверджувати правильність націоналістичних ідей і реактуалізують творчу спадщину класиків ідеології українського націоналізму. На цьому тлі ми пропонуємо нашим шановним читачам коротеньку роботу Дмитра Донцова “Приклад Еспанії”. Названа стаття є актуальною з огляду на ту геополітичну ситуацію, у котру потрапила Україна, а також ті настрої, котрі панують у нашому суспільстві. Українська Національна революція, здобуття сильної дійсно незалежної національної держави невигідні не лише Москві, але й Заходу. Багато українців цього, на жаль, не розуміють і продовжують орієнтуватися на Захід, який, на їхню думку, допоможе нам врятуватися від московського реваншизму.
“Принципіяльність”, “непримиренність”, “безкомпромісовість” — ці поняття не мають доброї слави у т. зв. “реальних політиків” у теперішнім світі, полатайків від політики. В цих поняттях криється для “реальних політиків” найбільше лихо. Принципіялісти, які не числяться з обставинами, — завсіди, думають вони, заводять у сліпу вулицю…
Полемізувати з “реальними політиками” — марна праця, бо кермує їх думками не розмисл, а їх принципіяльно-угодовецьке “нутро”. Вони — як горбаті — не можуть ходити просто. Тому звертаюся тут не до них, щоб їх переконати, а до однодумців, щоб цих скріпити в їх переконаннях прикладом Еспанії. По большевицькім перевороті 1917 р., перша країна, на яку кинувся московський комунізм, була Україна — на крайнім сході Европи. Другою жертвою Москви — писав Ленін — мала стати Еспанія — на крайнім заході Европи. І справді, ці дві країни стали теренами, де найбільше, найдовше і найкривавіше шаліла війна вільних народів проти червоної Москви, яка з тих крайніх точок, мов обценьками, думала схопити й задусити наш континент. Так і за часів нашого старого Київа, Україна і Еспанія творили два бастіони, які рівночасно штурмували татарські орди і воюючий Іслам.
Україну кинув на поталу большевизмові так званий “свободолюбний світ”. В Еспанії — цей “свободолюбний світ” активно допомагав большевизмові проти нації і Церкви так, що виглядало, нібито тому “свободолюбному світові” приємніше було б, коли б замість ген. Ф. Франка з його фалянґою, сидів би в Мадріді якийсь совєтський генерал Чурбанов зі своїм НКВД. Ні для кого нині не тайна, що над міжнародньою наволоччю, яка злетілася в Еспанію в 1930-тих рр. щоб всадити ніж в серце одній з найкультурніших країн Европи, — як командант, став московський большевик з хмарою московських катів. Всі “демократичні” столиці Европи активно допомагали большевицькій інвазії, а наші соціялісти — навіть у Галичині — співчували їй у своїй пресі (“Громадський Голос”).
Агресію Москви тоді відперто. Коли ж пізніше, в 1945 р., “дорогий союзник” світової демократії — Сталін — засів, через своїх заступників, в Об’єднаних Націях і серед Нюрнберзьких суддів, — Москва знову спробувала отаборитися в Еспанії. З благословення західніх союзників, на півдні Франції почала організуватися червона армія з шумовиння всіх народів, під гураґанний протиеспанський вогонь світової соціалістичної й “демократичної” преси. Розходилося про те, щоб дістати в своє володіння якесь прикордонне місто на території Еспанії, отаборитися там, привезти туди якогось еспанського Маленкова або Кагановича з їх бандою — новим “демократичним урядом”, а тоді одержати “моральну” і збройну поміч від “свободолюбного світу”. Цей, спритно вигаданий у Москві фортель не вдався, як і повалення Франка в одвертій інсдуррекції десять літ перед тим.
Тоді Москва та її приятелі і аґенти виконали інший плян. Перепровадили політичний, економічний і “моральний” бойкот Еспанії. Сповнені “морального” обурення, союзники Кремлівського диктатора, не прийняли Еспанію до Об’єднаних Націй: негідна вона була засідати в чеснім товаристві, в якім сиділи такі “джентлмени”, як Молотов, Вишинський або висланець Тіта. Дипломатичні зносини з Еспанією обмежено до мінімуму, послів “свободолюбних держав” відкликано з Мадріду. Пропаґандивній літературі еспанській замкнено доступ до “свобідних країн”. Нарешті, спритними посувами старалися вони поволі дусити Еспанію економічно. Бо ж Еспанія ген Ф. Франка була країною “реакції”! — бо ще твердо стояла при своїй вірі і при своїм патріотизмі. Бо ж Еспанія була проти “проґресу”! — бо не хотіла зректися своєї національної суверенности на користь міжнародньої “фінансієри. Бо Еспанія була країною дикого “шовінізму”! — бо сміла думати, що правити Еспанією мають самі еспанці, а не банда безбатьченків, які що кілька літ міняють своє громадянство, будучи ввесь час експозитурою тої чи іншої закулісової мафії.
Здавалося б, що Об’єднані Нації — не києм, то палицею, а таки доб’ють героїчну країну, якої єдиний, але великий злочин полягав у тому, що посміла в ім’я своєї національної Правди — ставити чоло і московській інвазії, і західній міжнародній мафії, з яких обидві хотіли зробити з Іберійського півострова або свою колонію, або — сателіта. Здавалося б… Але місяць листопад приніс наглу і, як кажуть в Америці, — “милу несподіванку”! Сполучені Держави підписали з урядом ген. Ф. Франка договір у справі воєнних баз спільної оборони проти Москви! Це був поворот на 180 ступенів. І при тім, цей договір підписаний на умовах не тих, які хотів би подиктувати “демократичний світ”, а на тих, які були догідні ген. Ф. Франкові. Еспанія одержить не лиш ті малі 125 мільйонів долярів, які виасиґнував Конґрес, але черпатиме із двомілярдового фонду, призначеного Америкою для розбудови заокеанських баз. Тим способом американський уряд обійшов опозицію демократичного Конгресу, який не хотів більше помагати Еспанії. Розбудова баз буде виконана не американськими фірмами, а еспанськими, лише з допомогою американських інженерів. Будуватимуть не привозні американські робітники, а еспанські. Над базами буде віяти еспанський прапор. Взагалі, точки договору будуть не якісь виняткові — як цього дехто сподівався би при договорах з таким “викидом суспільства”, як “фашистівська” Еспанія, а такі, які фіґурують в подібній умові з Португалією. Всі суверенні права Еспанії повністю узгляднені. Всі бази лишуться під необмеженою еспанською командою…
Вже кілька літ тому, після бундючої протиеспанської кампанії з відкликом послів — одна по другій, держави “цивілізованого світу” тишком-нишком, непрохані ніким, знову повернули своїх послів до Мадріду, признаючись тим до міжнароднього блямажу. Тепер же ж — цей договір, нова перемога витривалого Франка. Уряд генерала, який Захід на спілку з Москвою, намагалися повалити шляхом політичного, економічного і дипломатичного бойкоту, став повноправним членом і партнером в системі оборони Заходу проти Москви. Хоч і не належить Еспанія до Північно-Атлантійського Пакту, та тепер нічого там не робитиметься без порозуміння з Еспанією, яка зв’язана з Португалією відповідним договором…
При тім бойкоті, який ще вправляє супроти Еспанії західня і совєтська преса, звістка про американсько-еспанський договір може перейде непоміченою. Тим не менше, це політичний факт великого значення. Передусім для нас! Цей факт свідчить, що нація, яка вкрить у себе, яка готова битися до загину за свою Правду, яка має на чолі чесне і віддане нації правительство, і яка посідає у великій мірі відвагу протиставитися цілому світові ворогів, може числити на перемогу. Цей факт показує що все ж таки оплачується політика принципіяльна, не опортуністична. Що перемагають “ідеалісти”, “Дон-Кіхоти”, які “не числяться з обставинами”, які дивляться на завдання нації не “тверезими очима реальних політиків”, а очима ідеалістів і героїв.
Хай ця наука буде прикладом нам! Хай серед темної ночі, коли навколо гуде чортівський шабаш страхополохів, перекінчиків, зрадників, “реальних політиків” і спекулянтів від політики, — хай цей приклад героїчної витривалості Еспанії при своїй Правді — скріпить моральні сили тих, які не чіпляються за тріюмфальну мантію того чи іншого побідника, викидаючи йому в догоду одну точку за другою своєї програми; які не вірять ні в себе, ні в Україну. Принципіялістів може більше ненавидять і поборюють, але й більше шанують і більше бояться.
Недавно новопризначений генеральний губернатор Австралії, генерал брітанської армії, пустив крилате слово: не можна сказати, що брітанець був більш відважний від француза або від німця, він так само відважний, тільки… трошки довше відважний. Оце “трошки довше” чудово зрозумів ген. Ф. Франко. Це треба зрозуміти і нам. В хаосі підсовєтської дійсности, в хаосі емігрантських об’єднань, роз’єднань, консолідацій і компромітацій — матиме шанси стати на чолі нації тільки той табір, який в безкомпромісовій обороні нашої Правди перед чужим і своїм буде, по-перше, відважний, а по-друге — найдовше відважний.
Немає коментарів:
Дописати коментар