Після зустрічі з ідейним ворогом, а можливо і не тільки ідейним.

         В четвер 20 березня була з’явилася інформація, що хтось збирає на п’ятницю мітинг з приводу повернення істукана на постамент. Мало те все відбутися о першій годині дня. Звичайно, в цій ситуації, коли Україна на межі війни з Москвою, коли увага більшості громадян прикута до Криму та української армії, коли Уряд оголосив мобілізацію, саме в цей час з’являються ті, хто вважає, що повернення істукана на постамент найактуальніша проблема сьогодення. Безумовно хтось скаже, що так само було актуально валяти Лєніна, бо це когось якось провокувало, чи щось подібне. Це говорять ті, хто не збирається розірвати зв’язок з рабською психологією минулого, ті хто збирається жити в тому минулому завжди бо там же ж десь було краще, тільки так і не зрозуміло краще кому?

З цього всього можна зробити єдиний висновок, що керівництво компартії спустило до низу розпорядження вчиняти такі мітинги, збори, туманити людей поверненням істукана, налаштовувати суспільство до повернення історичної «правди» й тому подібне. І це все в найскладніший для країни час.

   

    От саме побачити таких рєбят, я й пішов туди до постаменту де колись стояв істукан в п’ятницю 21 березня.  Як виявилося на місці, мітинг збирали місцеві комуністи, й зібралося їх аж 10 чоловік. Тих хто прийшов подивитися на цих мітингарів було як мінімум вдвічі більше. Були також правоохоронці і преса. Спілкування між різними групами учасників почалося відразу як вони зустрілися під постаментом. Це виглядало як перепалки між окремими людьми. Мені особисто було цікаво почути думки та аргументи зі супротивного боку.  Але навіть для мене, хто цікавиться комунізмом до найменших деталей, було багато відкриттів. Очільник комуністів Рибак пробував розповідати про заслуги Лєніна, заслуги совєцького народа, й тому подібне. Опоненти, в тому числі і я, пробували йому довести, що цей істукан – це символ вбивств мільйонів українців, та нищення всього українського «на нашій не своїй землі». При цьому мною робилися акценти на червоний терор, продразвьорстку, колективізацію та Голодомор. У відповідь я почув приблизно наступне: дід Рибака був куркулем, ховав хліб, й саме тому відбувся Голодомор, про це йому розповідали його дядьки. Я був трохи шокований, чесно кажучи, і єдине що міг про це сказати, що це психіатрія як мінімум, тобто треба лікуватися, або ізолюватися. Для таких хворих на голову людей я пропоную поцікавитися такою інституцією в українському селі як гамазеї. Мені невідомо як та коли вони з’явилися, але були здавна. Це така собі громадська хлібна каса взаємодопомоги. За рахунок неї в Україні ніколи не було голоду, незважаючи на кліматичні умови й інші обставини. Гамазеї існували й функціонували до тих пір поки не прийшли большевики, й не тільки забирали хліб та знищували людей, вони повністю зруйнували суспільний устрій, в тому числі й мораль, в тому числі традиції та звичаї.

      Але не тільки кляті куркулі були причиною тяжкого життя пролетаріату. Серед мітингарів-большевиків були й такі, які боялися приходу бендеровців та фашистів. Особисто я порадив тому бідоласі спакувати валізи та їхати до москаля, там його обов’язково захистять, можливо переселять до Магадану, туди бендери точно не дійдуть.

     Ще один епізод, як на мене, є важливий та показовий. Серед противників большевиків були жіночки, які майоріли державним прапором перед головним большевиком у Варві – Рибаком, на що той відригнув – заберіть від мене цей бендеровський прапор. Цей випадок окремішній раз нам доводить ким є комуністи. Це не просто п’ята колона в Україні, ці істоти не визнають ні такої країни як Україна, ні такого народу, бо державний прапор виявляється є бендеровським, читай фашистським, нацистським тощо. Чи мають право такі істоти на проживання в нашій країні, я вже не говорю про право голосу?

     

Серед інших питань, що були направлені до большевиків, були й питання відповідальності як керівництва компартії так і особисто кожного з них за поведінку та позицію фракції КПУ у Верховній раді, яка не голосує ні за які законопроекти направлені на вихід країни з теперішньої складної ситуації. Цим большевики підігрують агресору з кремля, можливо хтось вже чекає приходу москаля, але не зважаючи на це вони не відчувають ніякої відповідальності, це не було видно з виразів їх облич.

      Але не тільки очільник большевиків є неординарною особою в тій купці людей. Серед них мені потрапила в поле зору жінка, яка брешучи відверто мені в очі, заявила, що комуністи побудували церкву у Варві в 1990 році, справжня відверта большевичка. Звичайно не це є основним, що мені запам’яталося та що я почерпнув з почутого та побаченого. Ця жінка є яскравим зразком християнки-комуністки. З її слів вона чемно ходить до церкви, при цьому є полум’яною комуністкою. Для мене це є духовною шизофренією, я розумію, що таких комуно-християн чимало наприклад і в Варві, але масовість існування таких осіб з роздвоєною як психікою так і духовною основою, не повинна впливати на чітке усвідомлення речей. Але повернемося до цього яскравого зразку. На її обличчі було майже написано «Блаженны нищие», і цю тезу вона й пробувала озвучувати в розмові з буржуєм Старенченком (використовуючи большевицьку риторику). Ця большевичка казала: «Сірьожа, мені так тебе жалко, ти стільки накрав, тобі так важко жити, я не можу навіть собі уявити, як важко тобі приходиться». Старенченко зі свого боку дякував за таку її позицію, хоча можливо розумів, що не будучи християнкою, ця большевичка пробувала б боротися з буржуями всіма можливими методами, або принаймні закликала «Долой!». Але на щастя «буржуїв», сучасні большевики, на очі, їх тільки жалкують з вдаваною християнською етикою. Але ницість, як на мене, проявлялася не в озвучуванні розміру її зарплати, а в тому, що єдиною чеснотою, яку могла показати ця блаженна, була показова християнська більшовицька ненависть до класового ворога, й більш нічого. Але ж рабів не те, що не пускають до раю, раби, навіть, не стають громадянами.

     Всі ці випадки з розмови з сучасними большевиками я привів в цьому дописі для того, щоб читач цього ресурсу уявив собі, можливо не весь спектр питань та проблем навколо цих ворогів  України, але більш менш вагомий перелік. Духовна шизофренія, відверта брехня, зневага та ненависть до Української державності, й українськості взагалі, ненависть до заможних людей, продовжуючи вважати їх класовим ворогом (і я не маю на увазі лише Старенченка, й жодним чином не збираюсь його обілювати в чиїхсь очах), бажання реваншу за їхнього ідола в час можливої московської агресії, і це, мабуть, не весь перелік большевицького пакету, який нам приготує цей ворог в любу хвилину…

Павленко Дмитро.